Часом, бува, немає сил заснути. Тоді сідаю на підвіконня, зсуваю фіранку та відкриваю вікно. Відкидаю голову на стіну, сорочка розхристана. Прохолодний нічний вітерець заскакує за комірця, ховаючись від солоної морської води, рясної на любов, охочої до ігор. І пам’ять скидає вуаль чорненої пустелі, розквітає білосніжними піонами десь наприкінці травня. Серед них один, як пляма пастелі на полотні, - темний, соковитий… закривавлений.
Оксамитові пелюстки – розтулені вуста – ваблять, ваблять… І бурштиновий погляд, нанизує моє єство на голку. Я – метелик.
Смуглява шкіра, витончена шия, струнка посада, дві кругляві сливи і тонкі ноги під спідницею. Вся південна духота та жар у постаті. І мої руки, не інакше, як поневолені, тягнуться…
Полум’яна кофтина пам’яті задирається – човник пропливає під місячним сяйвом, багряні парусинові вітрила здіймає вітер, який щойно покинув засіки моєї одежі. Нічне світило ховається за хмару, і знову лише бризки океану.
І пам’ять.
Твоє вологе спіднє, примружені блядські очі. Насаджую на вістря, проте жодних цілунків. Незаймана. Повія.
Тепер ти вертаєшся до мене лише безсонними ночами, споглядаєш на розіпнутого між відстанню та порожнечею - провиною.
Я зав’яз в коханні -
Жертва полювання.
М’який шелест вітру
І твоє кохання
Заливають моє життя.
Ти здіймаєшся до мене. Легені болісно скручує – не можу вдихнути – і в очах потьмарені вогники. Паморочиться. Ти йдеш до мене. Я схоплений. Прострочений коханець. Твоя південна білизна – непристойна, відверта.
Відтепер я вічний раба твоєї чарівності.
Усього лише комаха на голці.
-
-
24.05.2009 в 07:48-
-
24.05.2009 в 21:14